Іноді я зустрічаю людей зі своєї планети. Буває, ми йдемо по одній вулиці в одному напрямку. Порівнявшись, одночасно обертаємося і дізнаємося один одного по таких знайомих очах. З кимось я опиняюся на одному семінарі, а когось помічаю вже тільки в поїзді, який їде.
Ці очі відразу видають своїх, внутрішній дзвіночок дзвенить в такі моменти. Як так може бути, що ми знайомі годину або дві (а може і бачилися всього один раз за кілька років), а чітке відчуття в центрі грудей шепоче, що знаємо ми один одного точно не один десяток і сотень років.
Мабуть колись дуже давно, на краю галактики з кимось я був квіточкою, ми просто росли і цвіли поруч.
З іншими, десь ще точно йшов сто років пліч-о-пліч, перетинаючи континенти і океани, а з кимось і геть ділив одне серце і дихав одним повітрям, на двох.
Кожна така людина, з рідної планети, що серед мільйонів випадковостей раптом зустрічається нам це нагадування про Дім. Те місце, звідки ми прийшли, і куди нам доведеться повернутися.
Олексій Кузьмін
